K2.Ольга У

У кафе, де кава й тиша між словами, «Чорне та біле» — початок весни. Там ми не знали, ким станемо з часом, Лише відчули: це — ми. Двадцять сім років — не просто дати, Двадцять три — як клятва без слів. Ти — мужність і сила, характер і правда, Людина, що тримає світ. Коханий, якщо впаде небо на плечі, Я все одно оберу тебе знов. Крізь роки, крізь втрати, крізь темні ночі Нас береже справжня любов. Я кохаю дуже — не за щось, а всупереч, Ти мій спокій, мій дім, мій сенс. Наше кохання — не просто історія, Це життя, прожите чесно і вщерть. Двоє синів — наше серце навпіл: Святослав — дві тисячі сімнадцятий рік, Серафим — дві тисячі двадцятий — як диво, Як світло, що темряву зніс. Ми вчилися жити крізь страх і тривоги, Збирати себе по шматках. Маріуполь залишив біль у порогах, Київ дав нам надію й дах. Коханий, ми вистояли — значить зможемо, Коли світ ламає — ми не зламались. Любов — це не легкість, любов — це рішення Бути разом, навіть коли важко. Я кохаю дуже — мов перший ковток, Як повітря, як тиша вночі. Ти мій вибір щодня, ти моя опора, Моє «разом» у кожній миті. Ми не ідеальні — ми справжні, Зі зморшками, шрамами, шляхом своїм. Та коли ти поруч — я знаю напевно: Світ ще має сенс і дім. Ми збудуємо дім, де живе наше щастя, Де сміх наших синів — як весна. Коханий, з Днем закоханих, з нашим «назавжди», Я твоя. І цим сильна я.