Е. Марина Трофимцова без привода

Марина тихо згадує той дивний перший крок, Коли твоє ім’я ще було просто між рядок. Показали фото — і ніби доля щось сказала, Ти писав до мене, а я мовчала, пропадала. Та крізь час твій голос став для серця маяком, І тепер я знаю — ти мій затишний мій дім. Ти дивишся на мене, ніби я твоя принцеса, І кожне слово ніжне — наче тиха інтереса. Коли пишеш «моя бусинка» — тане цілий світ, І серце тихо шепче, що назад дороги вже нема. Андрюшка, ти найкраще, що зі мною сталось, Наче світло сонця в душі моїй з’явилось. Я хочу поруч бути — без зайвих гучних слів, Бо ти моє кохання серед тисячі шляхів. Я мрію про донечку, про наш теплий дім, Щоб війна скінчилась — і ми були удвох в нім. Я просто хочу знати — ти чуєш серця крик, Що я тебе кохаю кожен день і кожну мить. Пам’ятаю, як приїхав ти до мене в перший раз, Наче світ навколо зупинився лиш для нас. Твої обійми ніжні — спокій серед бурі, І я знайшла свій берег у твоїй любові щирій. Ти став моїм теплом, моєю тишею вночі, І тепер без тебе не уявляю я життя собі. Між нами ще недовгий, але справжній шлях, Та вже живе надія у моїх думках. Ти — моє сьогодні, моє завтра і весна, І в твоїх очах я наче заново жива. Андрюшка, ти найкраще, що зі мною сталось, Наче світло сонця в душі моїй з’явилось. Я хочу поруч бути — без зайвих гучних слів, Бо ти моє кохання серед тисячі шляхів. Я мрію про донечку, про наш теплий дім, Щоб війна скінчилась — і ми були удвох в нім. Я просто хочу знати — ти чуєш серця крик, Що я тебе кохаю кожен день і кожну мить. Нехай дороги складні — я тримаю твою руку, І навіть у розлуці відчуваю серця стуку. Ми вистоїмо разом, збережемо цей вогонь, Бо наше почуття — це не випадковий сон. Андрюшка, ти мій світ, моя надія й сила, Я тебе кохаю так, як ще нікого не любила. І хай усе навколо змінює свій плин — Я залишусь поруч, ти для мене один.