N.umnova

Я памʼятаю… трактор твій вечірній, Як ти підвозив маму від роботи. І польові букети — щастя синє, І яблука «від зайчика» щоночі. Як ми в Деберц удвох з тобою грали, Як сад і город проростав з тепла. Як сніг летів, і салютами сяяли Наші зимові родинні дива. Пам’ятаю, тату, мамине «котенятко риженьке», Як ти для нас старався, все що міг, робив. Як рибалка, гриби, твоя кава раненька — Це все любов, що крізь роки пройшла й не зрадила, не зникла. Пам’ятаю, мамо, як ти поруч в лісі Жила у машині, тільки б бути біля нього… І навіть там, серед руїн і тиші, Тато дарує квіти… бо любов сильніша болю й тривоги. Я дякую Вам, що Ви в мене є, Я дякую Вам за дитинство своє, Я дякую Вам за віру в кохання — За серце, що бʼється за мене востаннє й востаннє. Але війна… розлучила ваші будні. Та не змогла розірвать ваші душі. Мамо, ти їдеш до нього всюди, Бо твоя любов сильніша від страшної завірюхи. Ти готуєш для нього й для тих, хто поруч, Не питаєш, як важко — просто бережеш. Бо там, де він стоїть сьогодні в формі, Туди ти серцем і життям ідеш. І кожен день звучить твоє «Повернись живим» — У цих словах увесь твій світ зібрався. І я молюся разом тихо за двох своїх рідних, Щоб знову дім ваш сміхом обійнявся. Бо ваша пара — приклад сили й вірності, Любові, що не зламана війною. А я росту з цієї ніжності й безцінності, І серцем завжди буду поруч з вами обо́ма. Я дякую Вам, що Ви в мене є, Я дякую Вам за дитинство своє, Я дякую Вам за віру в кохання — За серце, що бʼється за мене востаннє й востаннє. Мої найрідніші, мої два крила, Ви — сила, що тримає моє небо. Якби не ви — ким би я стала? Все найсвітліше — це від Вас, і більше й не треба. Хай повернеться тато, хай зійде тривога, Хай ваша любов знов додому приведе. А я в цей день кажу від серця: «Дякую Вам… що Ви в мене є».