N.Anastasia2.2.

За день до страху, білих стін і тіней Ти став моїм «можна», коли було «не встигнем». Не просто лікар — ти був моїм шансом, Ти врятував тіло… і лишився з серцем. Я вийшла з темряви, тримаючись тебе, І вперше подумала: я хочу жити ще. Ми не кричали про «нас» на весь світ, Наше кохання — не для чужих вітрин. Тихі розмови, довгі «мовчи», І правда, що ранить, але не тікає в ніч. Я довго боялась назвати це «ми», Та саме з тобою я стала собі живою. Зая, не видумуй — це ми і є, Через біль і любов, крізь падіння й підйом. Ти — моя сила, коли важко стоять, Ти — мій спокій у світі, що вміє ламать. Жарена картопля, кухня і ніч, І просте запитання: «Шо ти? Світло є?» — як дім. Твоя турбота — не в гучних словах, А в дзвінках щоденних і «ти як?» без масок. Ми сварились так, що хотілось піти, Та кожна сварка вчила: без тебе — не ті. Було важко, було боляче, було на межі, Але саме там ми стали справжніми. Наші моменти — не для сторонніх фраз, Там тиша, тепло і бажання «зараз». Нікітос біля ніг — наш мовчазний свідок, Що любов — це вибір, а не випадок. Зая, не видумуй — це ми і є, Через «важко», «не можу», «але тримай». Ти — моя сила, мій дім і мій сенс, Ти дав мені віру і бажання рости. Жарена картопля, сміх серед ночей, І питання просте: «Шо ти? Світло є?» — як любов. Я стала сильнішою — бабою грім, Бо ти навчив не здаватись, коли болить. Я хочу не битись — я хочу чути, Я хочу, щоб ми навчилися бути. Цінити старання. Цінити «нас». Бо нікого важливішого — немає в цей час. Високий паркан — не від світу тікать, А щоб наш дім було кому берегти. Я щаслива з тобою. Я вибираю тебе. Не ідеально — зате по-справжньому. Зая… я тебе кохаю. Щиро. Сильно. Назавжди.