N.Elizaveta C2.

Ми знайомі так довго — майже все життя, Сімнадцять років між “дружба” і “я”. Колись між нами не було імен, Та коли з’явились почуття — Нас розвів час… і багато змін. Ми йшли окремо, помилялись, Вчилися болю, втратам, словам. Але серце, як не старайся, Завжди знало, Хто насправді — мій і там. Дякую, що з’явився знову в моєму житті, Не з обіцянками — з тишею всередині. Ти моє повітря, мій рівний подих, З тобою я хочу жити… і бути живою. Максим — мій котусик, мій солодкий круасанчик, Поруч з тобою я жінка — не сильна, а справжня. Я пам’ятаю той погляд — зелені очі, Несподівана зустріч після стількох років. І в одну мить стало ясно без жодних питань: Нічого не зникло — Просто чекало свій час. Ти не говориш зайвого, не кидаєш слів, Ти мовчки робиш — і цим навчив. Твій характер сильніший за мій, І вперше в житті Я хочу слухати… і довіряти тобі. Дякую, що з’явився знову в моєму житті, І не намагаєшся мене змінити. Ти дав мені спокій, бажання і сенс, З тобою я хочу кохати — без страху і без “якесь”. Ти мої сильні обійми, солодкі поцілунки, І та закохана усмішка, що лікує без звуку. З тобою я стала тихішою — І в цьому моя сила. Я відчула, як це — Коли тебе тримають, А не ламають… Коли тебе бачать, А не змінюють. Дякую, що ти є в моєму житті, Мій лапуля, мій дім посеред метушні. Ти як кошеня — справжній, теплий, мій, Любиш, коли чухають спинку… А я люблю — тебе. Ти дав мені повітря. Бажання жити. І віру, що цього разу — правильно.