N.Анастасия (вайб)2.

Ми не шукали одне одного навмисно. Нас звела тиша між повідомленнями. Нас привів біль, який не кричить — А просто живе всередині щодня. У кожної — своя дорога чекання. Свій син. Свій брат. Свій коханий. Я чекала його… А ви — своїх найдорожчих. І раптом ми стали «ми». Тут не питають: як ти? — Тут знають відповідь без слів. Тут сльози не соромляться падати, Бо їх тримають інші руки. Ми стали родиною без крові, Але з серцями, що б’ються в унісон. Об’єднанням жінок, Які навчилися жити між «Ще немає новин» І «Я вірю». Я не сильніша за вас. Я просто поруч. Коли важко — я тримаю. Коли темно — я світло залишу. Коли здається, що сил немає — Я нагадую: ми ще тут. Ми разом. Ми говоримо ночами, Коли світ спить, а серце не може. Ми вчимося підтримувати, Коли самі ледь стоїмо. Ми рятуємо одна одну — Щоб вистачило сили дочекатись. За ради наших рідних Ми не здаємось. За ради їхніх імен Ми встаємо щоранку. Наша віра — це дорога, Яка веде їх додому. Хай шлях буде довгий, Хай буде страшно і боляче — Ми віримо. Бо там, де чекають, Завжди знаходять дорогу назад. Я з кожною з вас. Завжди. У страху. У надії. У молитві. Я ціную кожну. І дякую Богові тихо й щиро За вас. За цю родину, Народжену з любові, болю і віри