N.katrin d2.

Дві тисячі дев’ятнадцятий — робочі дні, «Плесо», Серед шуму і турбот ти став моїм процесом. Погляд — ніби випадковий, та доля знала вже: Цей чоловік колись торкнеться серця і душі. Ми почали — і відпустили, був рік без «ми» і «нас», Та серце не забуло, воно чекало час. І в дві тисячі двадцять першім Знову крок назустріч — без страху, без меж. Мій ведмедик, сонечко, коханнячко моє, Я люблю тебе так сильно — більше, ніж можу й умею. Хай війна і відстань рвуть між нами дні, Та любов сильніша — вона все переживе. З Днем закоханих, мій рідний, мій єдиний світ, Навіть тридцять днів на рік — це ціле життя для двох сердець. У травні — п’ять років, як серце з серцем йде, І три роки, як у слові «чоловік» — усе моє. Ти — чуйність, ти — турбота, ти — тиша після гроз, Ти той, хто завжди поруч, навіть коли не тут — всерйоз. Ми рахуємо не дати — ми рахуємо ночі, Де я шепочу «кохаю» у темряві самотній. Бо всі дні з тобою — пам’ятні до сліз, Навіть якщо поруч лише спогад і твій голос крізь. Мій ведмедик, сонечко, коханнячко моє, Я люблю тебе до неба і ще далі — де є. Хай дороги далекі й тривожні часи, Та любов не здається, вона сильніша війни. З Днем закоханих, мій рідний, мій оберіг, Ти — моя надія, мій шлях, мій дім. Я ношу під серцем маленьке диво життя, Нашу любов, що має твої очі й моє ім’я. Вона чекає дня, коли ти прийдеш до нас, І світ зупиниться на мить — лише для нас. Я мрію про той ранок без сирен і тривог, Коли татко на ручки донечку взяти зможе знов. Я кохаю тебе — крізь відстань, крізь біль і час, Мій ведмедик… моя сім’я… моє завтра… мій Макс.