Е. Наталія Сикіш для чоловіка

На сцені співала — шуміло море й світ, Маріуполь дихав хвилями теплих літ. Голова боліла, мов небо перед грозою, І ти з’явився тихо — з турботою простою. Через слова офіціантки — маленький знак тепла, Знеболююче в долонях — і доля ожила. Ти довго йшов до серця, я ставила стіну, Та впертість твоя ніжна змінила тишину. Богдан, коханий, аморе — мій шлях і маяки, Ти — мої крила у небі, мої тихі береги. Від Місяця до Марса — любов моя летить, Бо тільки з тобою серце вміє так любить. Коли ти поруч — я маю віру і весну, Єдиний на мільйон — я це серцем відчуваю щодня одну. У дві тисячі шістнадцятому — обручки й наші сни, Ти вже стояв на варті, тримаючи кордони й сни. Майже десять років — лиш тридцять днів разом, Та навіть крізь відстань ми дихаємо одним небом. Мелекіне, світанок, пісок і хвильний спів, Чайки кричали в небі, а світ мовчки дививсь. До сходу сонця говорили — і час зупинявся там, Де ти ставав для мене опорою й берегам. Богдан, коханий, аморе — мій шлях і маяки, Ти — мої крила у небі, мої тихі береги. Від Місяця до Марса — любов моя летить, Бо тільки з тобою серце вміє так любить. Коли ти поруч — я маю віру і весну, Єдиний на мільйон — я це серцем відчуваю щодня одну. Ти — стіна, що захищає від бурі і темряви днів, Супутник мого життя і орієнтир серед снів. Немає питання, якого б ти не зміг здолать, Ти вчиш мене сміятись, вчиш знову мріяти й чекать. Мені бракує плеча, на якому б виспалась я, Обіймів і запаху — де починається душа. Та навіть за тисячу двісті кілометрів дороги Ти слухаєш серце моє і знімаєш тривоги. Арінка й Емілійка — наш світ, наша любов жива, Дві маленькі зірки, що нам подарувала доля нова. До тебе я не знала, що значить кохати так, Ти перевершив усі мрії — без зайвих слів і прикрас. Богдан, коханий, аморе — мій шлях і маяки, Ти — мої крила у небі, мої тихі береги. Від Місяця до Марса — любов моя летить, Бо тільки з тобою серце вміє так любить. Коли ти поруч — я маю віру і весну, Єдиний на мільйон — я назавжди тебе люблю.