N.Наталія К2

Двадцять п’ять років — не просто число, Це дні і ночі, це серце й тепло. Ми познайомились тихого дня, Коли країна обирала майбуття. Ти був у формі — серйозний, красивий, Спокійний, мужній, такий справжній. Я ще не знала — в той самий момент Ти став моїм всесвітом, моїм життям. Двадцять п’ять років — і знову «ми», Через усе, через страхи й шляхи. Ти — моя тиша, ти — моя сила, Моя любов, що завжди берегла. Володю, коханий, я дякую Богу, Що нас звів і тримає крізь всі пороги. Ми — сім’я. Ми — одне. І це любов, що не має меж. Перший наш Новий рік — гуртожиток, сніг, Без зайвих слів, але щастя — на двох. Потім весілля — і «разом» навік, Коли життя почалось по-справжньому знов. Вікторія — ніжність, долоні малі, Ти сина чекав — і трохи боліло в душі. Та взявши її на руки вперше тоді, Ти став її світом, її оберегом навік. А потім Денис — твоя копія, син, Твоя сила, надія, продовження роду. В твоїх дітях живе твій характер і чин, Твоя любов, твоя правда й свобода. Двадцять п’ять років — ми поруч і досі, Не ідеальні, але справжні в любові. Ти — моя віра, мій захист і дім, Мій чоловік, мій єдиний, мій світ. Дякую за дітей, за тепло і турботу, За терпіння, за силу, за щоденну роботу. Ми — сім’я. Ми — назавжди. І цим усе сказано в нашій любові. Було по-різному — сварки і тиша, Слова, що боліли, мов гостре каміння. Та ми не втекли, ми навчилися чути, Прощати, чекати, разом іти. Вже четвертий рік — гарячі точки, війна, Я живу між молитвою й словом «чекаю». Ти незламний, коханий, ти — сила моя, І я знаю — ти повернешся, я це відчуваю. І мрія проста — коли стихне війна, Ми вдвох поїдемо туди, де тиша жива. Набудемось разом — без планів і дат, Просто бути, тримаючись за руки, як колись. Дякую, Володю, що ти в мене є, За любов, за дітей, за життя непросте. З річницею, коханий, двадцять п’ять — лише початок, Бо попереду — ще ми… І наше «назавжди»