K.Женя

Дзеркало душі Грудень застиг. Світ розлетівся на скляні уламки, Діагноз сина — як холодні, німі світанки. Три місяці тиші, де сльози — єдине дихання, Я губилась в собі, не чуючи серця зітхання. А потім — дорога. Липень. Вибухи десь далеко, Я летіла в невідомість, де тиша — немов безпека. З'являєшся ти... просто світло серед сірого бруду. В ту саму мить промінь сонця пробив ці хмари, І я вперше відчула, як в серці душа не болить. Ми — два дзеркала, що відбивають одне одного світло, У цій дикій любові душа моя знову розквітла. Любов — не кайдани, не клітка, не біль і не рани, Це сонце, що сходить крізь сизі, густі тумани. Квітень. Відкриваю тобі свою душу, свою любовь без вагання, Але ти обрав свій спокій... і тихе, німе розставання. Ти вибрав стабільність, свій берег , звичний дім, Свою сім'ю і тишу... де я стала зайвою в нім. А мені залишив тільки холод і порожнечу в очах. Листопад двадцять четвертого. Перон. Потяг у ніч. А рівно через рік — день у день, ніби вирок чи знак — Ти стоїш на порозі, розігнавши мій внутрішній мрак. Ми злились у спільній орбіті, забувши про час... Всесвіт дав нам цей шанс, цей магічний сплетіння час. Це було єднання душ... Резонанс неземний, Я відчувала твій пульс — такий рідний і такий живий. Твоє дихання — вічність, мій подих — твоє джерело... А потім — падіння. Слова, що вдарили в груди: «Все було дарма...» — і світ мій став порожнім всюди. Я взяла паузу... бо почала себе втрачати, В кожному дзеркалі — бачила тільки тебе. Я так боялась в тобі навік розчинитись, зникнути, Забути про ту, що всередині мене живе. Я просто хотіла залишитись справжньою, цілою, Бути собою... і не загубитись в тобі до кінця. Я шукала наш шлях, щоб любов була нашою силою, А не кліткою, де застигають серця. Але ти... ти вибрав у відповідь тільки мовчання, Сховавшись у тишу, коли я чекала тепла. Ти відпустив мою руку без слів і прощання, Коли я цей міст крізь тумани до тебе вела. Я не знаю, яке завтра нас чекає, Чи нас небо об'єднає, чи дороги розкидає. Та я знаю: ми зустрілись — не випадково, не дарма, У Всесвіті нашому... випадковостей нема. Ти в моєму серці — глибше, ніж сам про те знаєш... Ми — за межами слів, ми — єднання. Два атоми світла, що зустрілись у вічному полі. Це більше, ніж спогад... це єдність, сильніша за час. Куди б не повели нас дороги — я завжди буду твоєю опорою. Не тінню, не відлунням, а твоїм світлом і твоїм земним берегом. Я буду поруч, попри всі «ніколи» та «назавжди». Ти побачиш мене. Справжню. Ту, що відчуває тебе на відстані думки. Ту, що береже твій спокій у своєму серці. Ми — одне небо, Одна вічність. Я люблю тебе...до всесвіту..