Е. Коля прохання 2

Ти була для мене домом і вогнем, Я вірив кожному слову, кожному дню. Та між “завжди” і “разом назавжди” Ти сховала правду — і тишу глуху. Я знав давно, що щось не так, Але серце вміє мовчати вперто. Я жив надією, не задавав питань, Бо любив… і цього було достатньо. Кохана, відпусти мене, прошу, Я більше не вмію боліти мовчки. Я вірив у вибачення твої — дарма, Та любов і досі жива між рядків. Відпусти мене, навіть якщо болить, Навіть якщо серце не хоче йти. Бо я люблю… але жити в брехні Я більше не маю сили, прости. Я відчув усе — і біль, і злість, і тишу, Порожнечу там, де був сміх. Ти просила вірити, я вірив знов, Хоч душа вже знала — це кінець для нас обох. Найціннішим був не крик і не слова, А час — як ми мовчки поруч сиділи. Ті хвилини без масок і без ролей, Коли ми були справжні… і щасливі. Кохана, відпусти мене, прошу, Мені страшніше залишитись, ніж піти. Любов ще є — і від цього важче, Бо серце не вміє просто забути. Я вірив у вибачення твої — дарма, Та не вмію ненавидіти тебе. Відпусти мене тихо, без війни, Бо я все ще люблю… але не себе. Єдине слово, що не сказав вголос — Прощавай… Воно стояло між нами роками, Як крок, на який я не наважувався. Я бажаю тобі всього найкращого, чуєш, Світла днів і спокійних ночей. Я йду не зі зла — а з любові, Бо так чесніше для нас обох тепер. Кохана… Відпускаю. І прошу — відпусти мене теж.