Anastasia пп3.1

Зая, не видумуй — це ми і є, Через щирі розмови й тепло між «як ти?». Ти — моя сила, коли я втомлюсь, Ти — мій спокій, мій ранок і мій дім. Жарена картопля, кухня і ніч, І просте запитання: «Шо ти?» — як любов без причин. Твоя турбота — в простих речах, У «я поряд», у сміху, у теплих плечах. Ми різні буваєм, не завжди прості, Та саме в цьому — справжність нашого «ми». Ми вчимося чути, не йти у мовчання, І кожен наш день — це вибір і бажання. Наші моменти — без зайвих слів, Там тиша, довіра і світ для двох. Нікітос біля ніг — мов охоронець щастя, Нагадує тихо: любов — це участь. Зая, не видумуй — це ми і є, Без ідеальних фраз і гучних обіцянок. Ти — мій дім, мій спокій, мій сенс, З тобою хочеться рости, а не боротись. Жарена картопля, сміх серед ночей, І питання просте: «Шо ти?» — як ніжність щоденна. Я не хочу війни — я хочу тепла, Я хочу, щоб «разом» було назавжди. Цінити старання, підтримку, слова, І берегти наше «ми» від дрібних образ. Бо серед усього цього світу й доріг Ти — мій вибір. Спокійний. Справжній. Свій. Я щаслива з тобою. Я вибираю тебе. Не ідеально — зате чесно і щиро. Зая… я тебе кохаю. Тихо. Глибоко. Назавжди.